Київська Митрополія 17-19 ст.

У 1620 році, через внутрішній розкол в середовищі ієрархії та вірних, єрусалимський Патріарх Теофан висвятив на Митрополита Київського Йова Борецького та шістьох єпископів. В 30-40-х роках XVII століття спроби Митрополитів Йосифа Вельяміна Рутського та Петра Могили примирення „Русі з Руссю”, скликання спільного Собору та проголошення Київського Патріархату закінчилися невдачею. Невдовзі православна Київська митрополія була підпорядкована Московському патріархатові (1686) й перетворена на звичайну єпархію в процесі послідовної, жорстокої уніфікаційної та русифікаторської політики царату.

З розвитком російської імперії посилювались і репресії проти Унії та насильницьке навернення вірних на одержавлене російське православ'я (1772, 1795, 1839, 1876). Пратулинські мученики стали символом стійкості холмських українців у батьківській вірі. Не кращою була доля в Росії й для православних українців. За висловом історика Дмитра Дорошенка „До нового ХІХ ст. український народ перейшов позбавлений не тільки свого автономного устрою, своєї школи, але й своєї національної Церкви. Над його духовним життям залягла темна ніч”.

Незадоволення в Україні тісною пов'язаністю Російської Православної Церкви з імперською владою та з великоросійськими національними інтересами привело до зародження "українофільської" течії, яка після російської революції 1917 року переросла в організований рух за автокефалію українського православ'я. Спроби проголошення Української Православної Автокефальної Церкви у 1920-х та в 1940-х роках натрапили на рішучий спротив та репресії з боку радянської влади.

У 1808 році у Львові була створена греко-католицька Галицька Митрополія. З ініціативи Галицького митрополита Михайла Левицького започатковано процес відродження української церковної та народної мови. „Головна Руська Рада”, створена в 1848 році у Львові й очолена єпископом Григорієм Яхимовичем (Галицький Митрополит в 1860-1863рр.), висунула перед австрійським урядом вимогу про автономію для Східної Галичини.

8 грудня 1868 року греко-католицький священик Степан Качала виступив засновником культурно-освітнього товариства „Просвіта”, яке ширило українську освіту й національну свідомість в Україні й на поселеннях.

Світлою сторінкою вписана в історію нашої Церкви діяльність Митрополита Йосифа Семибратовича (1870-1882) по моральному фізичному та економічному оздоровленню в Галичині, створенні братств та товариств тверезості. Основи для духовного і матеріального піднесення Галичини було закладено в його посланні „Про велику гідність людини” (1876).

Митрополит Андрей Шептицький (1901-1944)

Митрополит Андрей Шептицький (1901-1944)

На порозі ХХ століття Греко-Католицька Церква в Галичині удостоїлася визначної постаті митрополита Андрея Шептицького. На час його пастирського служіння припадають тривожні часи двох світових війн та семиразової зміни політичних режимів. За цей період, завдяки його жертовній посвяті та талантам церковного і народного провідника, Греко-Католицька Церква досягнула найбільших висот за увесь дотеперішній період свого історичного розвитку. Його стараннями відкрито семінарії для підготовки духовенства в Станіславові (тепер – Івано-Франківську) та Перемишлі, засновувалися українські школи, бурси для молоді, шпиталі, сиротинці, надавалася підтримка українському мистецтву та культурі та допомога обдарованим студентам. Греко-католицька церква у цей період вкладала значні фінанси з метою становлення українського економічного життя. Митрополит Андрей вперше відвідав українських поселенців у Північній Америці та заснував для їхньої духовної опіки греко-католицьку ієрархію. Митрополит Андрей відновив автентичні форми східного чернецтва, дбав про подолання латинізаторських впливів та відновлення східнохристиянської ідентичності церковного життя. На початку минулого століття він виступив як зачинатель міжцерковного діалогу сучасних українських церков – спадкоємниць Хрещення святого Володимира, щоби наблизити час їхнього єднання навколо престолу Митрополита Київського. Саме оновлена греко-католицька церква, на думку Митрополита, мала б бути не перешкодою, але головною сполучною ланкою у відновленні сопричастя між християнським Сходом і Заходом.

Митрополит Андрей помер 1 листопада 1944 року.

Йосиф Сліпий, Верховний Архиєпископ, Патріарх, Кардинал (1944-1984)

Йосиф Сліпий, Верховний Архиєпископ, Патріарх, Кардинал (1944-1984)

Народився 17 лютого 1892 в с. Заздрість на Західній Україні. Після навчання в Львові, Інсбруку (Австрія), Римі й Парижі, він став професором, а потім ректором (1928-1944) Львівської семінарії та Духовної академії. Плідний письменник, його зібрання творів включає близько двадцяти томів. 1939 р., був висвячений митрополитом Шептицьким і змінив його на посту глави Української греко-католицької церкви.

11 квітня 1945 р., Сліпий був заарештований радянською владою і провів вісімнадцять років у сталінських тюрмах, трудових таборах і сибірському засланні. В березні 1946 року у Львові, відбувся псевдособор, на якому було проголошено ліквідацію греко-католицької церкви, значну частину її майна передано Російській православній церкві, а вірних та духовенство насильно змушували зрікатися своєї віри. Свідками вірності Христові та українській Церкві стали мільйони жертв новітніх переслідувань: єпископи, священики і миряни, монахи і монахині. Під час свого Пастирського візиту в Україну в 2001 році Святіший отець Іван Павло II проголосив блаженними 28 новомучеників нашої Церкви.

Завдяки втручанню Папи Івана XXIII та президента Кеннеді він був звільнений в 1963 році для участі у Другому Ватиканському соборі.

Протягом наступних двадцяти одного року патріарх провів на Заході, створив Український католицький університет та почав будівництво собору Святої Софії в Римі. Помер 7 вересня 1984 р.

Архиєпископ Володимир Стернюк, місцеблюститель і чинний глава УГКЦ (1972-1991)

Архиєпископ Володимир Стернюк, місцеблюститель і чинний глава УГКЦ (1972-1991)

Народився 12 лютого 1907 в смт. Пустомити біля Львова. 1931 р., був висвячений на священика в редемптористів. Він став свідком ліквідації Української Греко-Католицької Церкви на «синоді» Львова, приховуючи себе на горищі собору Святого Юрія.

Після його арешту в 1947 році, він провів п'ять років у в'язниці і трудових таборах в Сибірі. Після повернення до Львова, працював сторожем, бухгалтером, двірником та санітаром швидкої допомоги, одночасно таємно виконував своє священиче служіння.

У 1964 році Архієпископ Володимир таємно був висвячений на єпископа і з 1972 по 1991 рік, керував УГКЦ в Україні до повернення кардинала Любачівського. Це були часи жорстоких брежнєвських репресій та остаточної боротьби за визволення наприкінці 1980-х років.

З середини 80-х років в Україні розпочався процес відродження УГКЦ, очолюваний Митрополитом Володимиром Стернюком та підпільною ієрархією. Переломними подіями були багатотисячний молитовний похід у Львові до Собору Святого Юра 17 вересня 1989 року з вимогою легалізації УГКЦ в Радянському Союзі і зустріч Папи Івана Павла II з главою Радянської держави Михайлом Горбачовим в грудні цього ж року. Ці події дали початок відродженню легальної структури УГКЦ, віднови монастирського життя, процесу повернення відібраних святинь, відбудові системи духовної освіти. За короткий час відновлено діяльність єпархіальних семінарій та Львівської Богословської Академії, розгорнулася видавнича діяльність, налагоджено співпрацю зі школою та душпастирство молоді, у війську. На жаль, початок 90-х років був позначений міжконфесійним протистоянням на тлі майнових суперечок, ускладнений розколом всередині Українського православ’я. В 90-х роках була відновлена єпархіальна структура та створено Києво-Вишгородський екзархат.

Як харизматичний пастор і лідер підпільної Церкви, Архиєпископ Володимир керував нею з однокімнатної комунальної квартирі з кухнею і ванною кімнатою спільно з сусідами. Помер 29 вересня 1997 р., у Львові.

Мирослав-Іван Любачівський, Верховний Архиєпископ, Кардинал (1984-2000)

Мирослав-Іван Любачівський, Верховний Архиєпископ, Кардинал (1984-2000)

Наступником Патріарха Йосифа, Верховного Архієпископа УГКЦ і Кардинала став Мирослав-Іван Любачівський. Народився і виріс у Західній Україні, навчався протягом трьох років у Львові в Греко-Католицької Духовної Академії. Пізніше відряджений за кордон на навчання, після чого він не міг повернутися на батьківщину протягом десятиліть, через радянську окупацію. Служив для української діаспори в США, був обраний українським архієпископ Філадельфії в 1979 році а в 1984 році став Архиєпископом Української греко-католицької церкви.

Після повернення до Львова 30 березня 1991 року, Блаженніший Мирослав Іван керував відродженням Української Греко-Католицької Церкви в Україні. Він застав ситуацію де духовність Церкви була спустошеною, ослаблення напруженості з православними, відновлення різних церковних інституцій, почав будувати мости з урядовими чиновниками і іншими віровизнаннями.

У 1995 році захворів на запалення легенів, що серйозно вплинуло на його здоров'я. На наступний рік, в зв'язку з його станом, Синод єпископів обрав Владику Любомира Гузара в якості помічника глави Української греко-католицької церкви. Після смерті кардинала Любачівського 14 грудня 2000 р., тисячі вірних прийшли попрощатися із своїм пастирем.

Любомир Гузар, Верховний Архиєпископ, Патріарх, Кардинал (2001-2011)

Любомир Гузар, Верховний Архиєпископ, Патріарх, Кардинал (2001-2011)

Народився 26 лютого 1933 у Львові. 1944 року емігрував з родиною до Сполучених Штатів Америки. 1958 р., був висвячений на священика, а в 1972 р., відправився до Риму, де вступив до монастиря Студійського Уставу. У 1977 р., кардинал Йосиф Сліпий таємно висвятив на єпископа Церкви в Україні.

17 жовтня 1996 був призначений помічником кардинала Мирослава Івана. Після смерті Любачівського, Архиєрейський Синод обрав його Верховним Архиєпископом. Він був введений на престол 28 січня 2001 і в той же день було оголошено, що Папа Римський Іван Павло II іменував його кардиналом.

У 2002 році Синод Єпископів УГКЦ прийняв рішення про перенесення Патріаршого престолу нашої Церкви до столиці України та будову в Києві Патріаршого собору.

2011 р., зрікся уряду Верховного Архиєпископа.

Святослав Шевчук, Верховний Архиєпископ, Патріарх, (25 березня 2011-до сьогодні)

Святослав Шевчук, Верховний Архиєпископ, Патріарх, (25 березня 2011-до сьогодні)

Владика Святослав Шевчук народився 5 травня 1970 року у м. Стрию Львівської обл. У 1991-1992 роках навчався у Центрі філософсько-богословських студій «Дон Боско» у м. Буенос-Айресі (Аргентина), а у 1992-1994 роках – у Львівській духовній семінарії.

Дияконські свячення отримав 21 травня 1994 року [святитель Владика Филимон (Курчаба), священичі – 26 червня 1994 року (святитель Блаженніший Мирослав Іван Кардинал (Любачівський)].

У 1994-1999 роках навчався у Папському університеті святого Томи Аквінського (Рим, Італія), де здобув докторат з відзнакою Summa cum laude в галузі богословської антропології та основ моральної богослов’ї візантійської богословської традиції.

У 1999-2000 роках – префект Львівської духовної семінарії Святого Духа.

У 2000-2007 роках – віце-ректор Львівської духовної семінарії Святого Духа. З 2001 року – віце-декан богословського факультету Львівської богословської академії (відтак Українського католицького університету).

У 2002-2005 роках – голова секретаріату та особистий секретар Блаженнішого Любомира, адміністратор Патріаршої курії у Львові.

З червня 2007 року – ректор Львівської духовної семінарії Святого Духа.

14 січня 2009 року Святіший Отець Венедикт XVI поблагословив рішення Синоду Єпископів Української Греко-Католицької Церкви про призначення отця доктора Святослава Шевчука Єпископом-помічником єпархії Покрови Пресвятої Богородиці в Буенос-Айресі (Аргентина). Новому єпископу уділено титулярний престол Кастра-ді-Гальби. Архиєрейська хіротонія відбулася 7 квітня 2009 року, на свято Благовіщення Пресвятої Богородиці, в Архикатедральному соборі Святого Юра у Львові. Головним святителем, у присутності Блаженнішого Любомира, був Високопреосвященний Владика Ігор (Возьняк), Архиєпископ Львівський, а співсвятителями – Владика Михаїл (Микицей), Єпарх єпархії Покрови Пресвятої Богородиці в Буенос-Айресі, та Владика Юліан (Вороновський), Єпарх Самбірсько-Дрогобицький.

10 квітня 2010 року призначений Апостольським адміністратором єпархії Покрови Пресвятої Богородиці.

Синодом Єпископів був обраний наступним Верховним Архиєпископом. 25 березня 2011 р., був введений на престіл в патріаршому соборі у м. Києві.